Гойдалка

Ти пам’ятаєш, як в дитинстві, ти щодуху розгойдував стареньку гойдалку, і гойдався допоки були сили? Вітер колихав твоє дитяче волосся і так весело було і чисто на душі. Тепер ти дорослий і стільки разів проходиш і навіть не дивишся у бік старенької гойдалочки біля свого вікна, а дарма! Адже гойдалка – це не тільки розвага! Колись був такий звичай -  гойдатись на гойдалці, в основі якого була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилось за рік. А звідси , хто очиститься , той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти. На півдні України, існує повір’я, що, хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу , той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається , у того буде боліти голова.

Звичаї

Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і осв'ячені віками.

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому.

Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї , як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .

В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає :

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась ?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури .

Від А до весілля

Гагаузьке (давні мешканці Бессарабії) весілля.
До весілля гагаузи спеціально випікали десять великих калачів, плели вінки, а також майстрували весільний прапор — конструкцію з червоного шовку, до верхівки якої прикріплювали яблуко та м'яту. Все це чіпляли на дах хати, де мало відбутися весілля. У передвесіль­ну суботу молодій і молодому окремо влаштовували обрядове купан­ня. У воду їм кидали запашні трави, гроші, обов'язково яблуко, а опісля цю воду виливали під плодове дерево. Суботнього ж вечора під спів і плач молодій заплітали косу. Після частування вирушали до молодого, аби здійснити над ним обряд гоління. Приготування до весілля тривало майже всю ніч: під керівництвом дівера споряджали спеціальну процесію з подарунками молодій та її батькам, тоді ж починали одягати наречену до вінця — це подекуди нагадувало обряд покривання молодої, повсюдно відомий в українців.

Весілля в угорців.
Угорцям, як і українцям, був відомий звичай перетинати дорогу женихові, і той мусив відкуп­лятися від гурту односельців. Дорогу молодим посипали зерном, мо­нетами, цукерками, щоб життя було солодким і багатим. Із часом в угорському весіллі набув поширення танок нареченої. Перед тим як за­просити молоду до першого танку, старший сват виголошував віршовану промову та передавав наречену молодшому сватові. Кожен, хто тан­цював із нею, мав кидати гроші на тарілку, накриту рушником. Молодому доводилося вик­ладати найбільше грошей. Кожна страва, яку подавали до весільного столу, супроводжувала­ся віршованою промовою старшого свата. У дея­ких селах молоді їли з одної тарілки, що сим­волізувало їх спільне життя у майбутньому. Але чи не провідною ідеєю весільного дійства залишалася настанова щодо продовження роду. Так, в угорців Закарпаття існував звичай пода­вати на вечерю молодій великого голубця, в який загортали 15 — 20 малих — щоб стільки дітей було. Молода, як правило, з'їдала один - два. Якщо ж зовсім відмовлялася, це завжди викликало пожвавлення серед присутніх. Тра­диційним дійством була підміна молодої, коли нареченому підставляли літню жінку, перевдяг­нену у весільне вбрання.

Весілля ромів
Колись дівчинку та хлопчика цигани сватали ще немовлятами. Інколи дівчинку дев'яти—десяти років брала у своє шатро родина, де був хлопчик такого ж віку. Там вона й росла до п'ятнадцяти років, і потім святкували весілля. Подекуди влаштовували й таке: якщо віддавали дочку заміж, то сестру нареченого брали невісткою. При цьому вику­пу не давали — просто мінялися дочками. Коли дівчина вподобала хлопця, а згоди батьків не було, нерідко вдавалися до викрадання. За традицією, якщо молодих не могли знайти протягом місяця, їх визна­вали подружжям. У цьому випадку гучного весілля не робили, обме­жуючись вечіркою в колі рідних та друзів. Якщо ж молодих знаходи­ли, то хлопець і його батьки за приниження честі дівчини та гідності її сім'ї мали нести покарання.

Циганське весілля мало багато спільного з українським. Роми так само виготовляли весільне древце, так само підносили молодим хліб-сіль, приказуючи: Як не можуть люди відірватися від хліба, так щоб і ви не могли відірватися одне від одного. На другий день молоду пок­ривали хусткою, одягали на неї фартух, міняли зачіску. Молоді зали­шалися жити разом із батьками чоловіка — доки куплять собі власно­го коня, воза й намет.

Єврейське весілля.
Перед вінчанням із дівчини, за традицією, знімали всі гребінці, а молодого обсипали різнокольоровими папірцями. Вирушаючи до сина­гоги, молоді пильнували, аби переступити поріг хати саме правою но­гою. Вінчання відбувалося біля синагоги. Нареченого ставили під хупою — полотняним наметом; молоду ж сім разів обводили навколо молодого і ставили ліворуч від нього. Після закінчення церемонії мо­лодий розчавлював правою ногою келих, який перед тим йому підносили. Це мало нагадувати про те, що Єрусалимський Храм іще не відновлено, отже радість не може бути повною. Наречених посипали пшеницею і хмелем, примовляючи: Живіть і народжуйте! Вдома усіх частували горілкою і солодощами — для цього готували штрудель, пе­чиво, тістечка, а також горіхи. На гостей чекала й вечеря, після якої молодих вели на спочинок.

Кримськотатарське весілля.
Ще у 20-х роках минулого століття кримськотатарське весілля відбувалося так. У перший день весілля все майно молодої (і надбане, і подароване нареченим) виставляли для оглядин сусідами й родичами. Надвечір приходив і молодий. Бачитися з нареченою він не міг, але подару­нок — золоту монету — для неї залишав. На другий день опівдні до батьків нареченої знову приходили родичі нареченого і приводили з со­бою двох баранів. Дівчат і жінок також частували, але в іншій хаті. А далі відбувався обряд фарбування молодої. Під спеціальні співи дві старші жінки фарбували хною її волосся та нігті на руках (такий самий обряд могли виконувати і щодо молодого). Зранку наступного дня наречену вели в лазню. А в хаті молодої посилено готувалися до її майбутнього переїзду, складаючи всі її речі у скрині. Опівдні дів­чину вдягали у найкращу сукню, брат (чи батько) підперізу­вав її срібним поясом, а вона зі сльозами просила благословення. Забирав наречену із батьківської домівки сват молодого. При цьому в той момент, коли батько чи брат виносив її з хати на руках, обличчя молодої закривали.

Тим часом над молодим проводили обряди гоління й одягання. Наступним етапом була церемонія вітання молодого, яка відбувалася у громадському місці, яким у кримських татар завжди була кав'ярня. Присутні дарували молодому гроші, а самі пригощалися солодощами. Після відвідання мечеті молодий повертався додому, де на нього в ок­ремій кімнаті вже чекала наречена. З'єднання рук молодих зі словами благословення було кульмінацією усього весільного дійства.