Літблог
субота, 25 листопада 2017 р.
четвер, 7 травня 2015 р.
четвер, 15 серпня 2013 р.
Демонічні істоти
«Русалка» - учені й досі сперечаються, хто ж вони? Одні вважають їх дівами родючості, яких із приходом християнства зарахували до нечистої сили, інші вбачають в них покійників, що померли «не своєю», передчасною смертю, а ще інші кажуть, що це найкращі дівчата, яких приносили в жертву богам. Вони живуть у лісах та на полях. В народі також розповідають, що це маленькі, які померли нехрещеними й були до семи років потерчатами. Інші вважають, що це дівчата-потопельниці. Русалки можуть приступити до чоловіка, але тільки ззаду, бо спереду їх захищає натільний хрест. Розповідають, що хлопець, який хотів побавитись з русалками й залишитися живим, надягав одразу два хрести й перекинувши один із них на спину, він місячної ночі вирушав на пошуки дівчат.
Лісовик.
За давніх часів вважалось, що в лісі живуть боги. Там же, в лісі, розташовувалась країна померлих предків - вирій. Для первісного суспільства й самі дерева були богами - вони мали тіло й душу, як і люди. Згодом стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'являвся лісовик - лісовий дух, цар звірів і володар рослин - господар лісу.
Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам бачився по іншому. У класичному мистецтві лісовиків зображали в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці.
У кожному лісі є свій лісовик, а на деяких ділянках їх по кілька. Вони грають у карти на звірів, і коли програють, переганяють їх з одного місця на інше.
Водяник - таємничий господар озер, боліт, річок. Зазвичай це дух, ворожий людині. Потребує багато різних трактувань походження водяника та уявлень про його зовнішність і риси характеру.
В Україні здавна вірили, що ці духи споконвіку мешкали у водоймах і верховодили над усіма іншими тамтешними істотами. Існувала думка, що водяники - це душі нехрещених немовлят, мертвонароджених дітей або ж самогубців.
Коли водяник у доброму гуморі, він може вилізти з води, щоб послухати біля вогнища рибальських пісень у такому випадку важливо не перелякатись, бо тоді його поведінка стає непередбаченою
Потерчата - Дітей, які померли нехрещеними або народились неживими, в Україні називали потерчатами, потерчуками, поторочами або страдчатами. Сім років їхні душі літають і просять:"Хреста!". Голоси потерчат подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчат, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна - як крижмо для хрещення - і промовити: "Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь", - дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не похрестить, вона потрапляє до нечистих сил.
Злидні - У східнослов'янській міфології злидні - це духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, туляться в кутку за піччю й постійно голодні.
Ставлення до злиднів, убогості, як і до самих бідняків, в українському народі виробилось протягом віків цілком негативне, подібне як до хвороб, смерті. При цьому зазвичай , у злиднях звинувачували самого злидаря.
Матеріал використано із книги: 100 найвідоміших образів української міфілогії /В. Завадська, Я.Музиченко та ін. - К.: Орфей, 2002.- 448 с.
понеділок, 4 березня 2013 р.
Гойдалка
Ти
пам’ятаєш, як в дитинстві, ти щодуху розгойдував стареньку гойдалку, і гойдався
допоки були сили? Вітер колихав твоє дитяче волосся і так весело було і чисто
на душі. Тепер ти дорослий і стільки разів проходиш і навіть не дивишся у бік
старенької гойдалочки біля свого вікна, а дарма! Адже гойдалка – це не тільки
розвага! Колись був такий звичай -
гойдатись на гойдалці, в основі якого була поважна мета: очищатися
повітрям від усього злого, що накопичилось за рік. А звідси , хто очиститься ,
той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти. На півдні України, існує
повір’я, що, хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу ,
той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається , у того буде боліти голова.
Звичаї
Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціальна група має
свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і осв'ячені віками.
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це -
втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими
людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну
культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народної
творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ
не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому.
Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших
щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті
найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю.
Звичаї , як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного
народу .
В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї
своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і
ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого
народу.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як
до матері, що вічно страждає питає :
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась ?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру
наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом
із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а
не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура, і
Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної,
батьківської культури .
Від А до весілля
Гагаузьке (давні мешканці Бессарабії) весілля.
До весілля гагаузи спеціально випікали десять великих калачів, плели вінки, а також майстрували весільний прапор — конструкцію з червоного шовку, до верхівки якої прикріплювали яблуко та м'яту. Все це чіпляли на дах хати, де мало відбутися весілля. У передвесільну суботу молодій і молодому окремо влаштовували обрядове купання. У воду їм кидали запашні трави, гроші, обов'язково яблуко, а опісля цю воду виливали під плодове дерево. Суботнього ж вечора під спів і плач молодій заплітали косу. Після частування вирушали до молодого, аби здійснити над ним обряд гоління. Приготування до весілля тривало майже всю ніч: під керівництвом дівера споряджали спеціальну процесію з подарунками молодій та її батькам, тоді ж починали одягати наречену до вінця — це подекуди нагадувало обряд покривання молодої, повсюдно відомий в українців.
Весілля в угорців.
Угорцям, як і українцям, був відомий звичай перетинати дорогу женихові, і той мусив відкуплятися від гурту односельців. Дорогу молодим посипали зерном, монетами, цукерками, щоб життя було солодким і багатим. Із часом в угорському весіллі набув поширення танок нареченої. Перед тим як запросити молоду до першого танку, старший сват виголошував віршовану промову та передавав наречену молодшому сватові. Кожен, хто танцював із нею, мав кидати гроші на тарілку, накриту рушником. Молодому доводилося викладати найбільше грошей. Кожна страва, яку подавали до весільного столу, супроводжувалася віршованою промовою старшого свата. У деяких селах молоді їли з одної тарілки, що символізувало їх спільне життя у майбутньому. Але чи не провідною ідеєю весільного дійства залишалася настанова щодо продовження роду. Так, в угорців Закарпаття існував звичай подавати на вечерю молодій великого голубця, в який загортали 15 — 20 малих — щоб стільки дітей було. Молода, як правило, з'їдала один - два. Якщо ж зовсім відмовлялася, це завжди викликало пожвавлення серед присутніх. Традиційним дійством була підміна молодої, коли нареченому підставляли літню жінку, перевдягнену у весільне вбрання.
Весілля ромів
Колись дівчинку та хлопчика цигани сватали ще немовлятами. Інколи дівчинку дев'яти—десяти років брала у своє шатро родина, де був хлопчик такого ж віку. Там вона й росла до п'ятнадцяти років, і потім святкували весілля. Подекуди влаштовували й таке: якщо віддавали дочку заміж, то сестру нареченого брали невісткою. При цьому викупу не давали — просто мінялися дочками. Коли дівчина вподобала хлопця, а згоди батьків не було, нерідко вдавалися до викрадання. За традицією, якщо молодих не могли знайти протягом місяця, їх визнавали подружжям. У цьому випадку гучного весілля не робили, обмежуючись вечіркою в колі рідних та друзів. Якщо ж молодих знаходили, то хлопець і його батьки за приниження честі дівчини та гідності її сім'ї мали нести покарання.
Циганське весілля мало багато спільного з українським. Роми так само виготовляли весільне древце, так само підносили молодим хліб-сіль, приказуючи: Як не можуть люди відірватися від хліба, так щоб і ви не могли відірватися одне від одного. На другий день молоду покривали хусткою, одягали на неї фартух, міняли зачіску. Молоді залишалися жити разом із батьками чоловіка — доки куплять собі власного коня, воза й намет.
Єврейське весілля.
Перед вінчанням із дівчини, за традицією, знімали всі гребінці, а молодого обсипали різнокольоровими папірцями. Вирушаючи до синагоги, молоді пильнували, аби переступити поріг хати саме правою ногою. Вінчання відбувалося біля синагоги. Нареченого ставили під хупою — полотняним наметом; молоду ж сім разів обводили навколо молодого і ставили ліворуч від нього. Після закінчення церемонії молодий розчавлював правою ногою келих, який перед тим йому підносили. Це мало нагадувати про те, що Єрусалимський Храм іще не відновлено, отже радість не може бути повною. Наречених посипали пшеницею і хмелем, примовляючи: Живіть і народжуйте! Вдома усіх частували горілкою і солодощами — для цього готували штрудель, печиво, тістечка, а також горіхи. На гостей чекала й вечеря, після якої молодих вели на спочинок.
Кримськотатарське весілля.
Ще у 20-х роках минулого століття кримськотатарське весілля відбувалося так. У перший день весілля все майно молодої (і надбане, і подароване нареченим) виставляли для оглядин сусідами й родичами. Надвечір приходив і молодий. Бачитися з нареченою він не міг, але подарунок — золоту монету — для неї залишав. На другий день опівдні до батьків нареченої знову приходили родичі нареченого і приводили з собою двох баранів. Дівчат і жінок також частували, але в іншій хаті. А далі відбувався обряд фарбування молодої. Під спеціальні співи дві старші жінки фарбували хною її волосся та нігті на руках (такий самий обряд могли виконувати і щодо молодого). Зранку наступного дня наречену вели в лазню. А в хаті молодої посилено готувалися до її майбутнього переїзду, складаючи всі її речі у скрині. Опівдні дівчину вдягали у найкращу сукню, брат (чи батько) підперізував її срібним поясом, а вона зі сльозами просила благословення. Забирав наречену із батьківської домівки сват молодого. При цьому в той момент, коли батько чи брат виносив її з хати на руках, обличчя молодої закривали.
Тим часом над молодим проводили обряди гоління й одягання. Наступним етапом була церемонія вітання молодого, яка відбувалася у громадському місці, яким у кримських татар завжди була кав'ярня. Присутні дарували молодому гроші, а самі пригощалися солодощами. Після відвідання мечеті молодий повертався додому, де на нього в окремій кімнаті вже чекала наречена. З'єднання рук молодих зі словами благословення було кульмінацією усього весільного дійства.
Підписатися на:
Дописи (Atom)